ОСКАР: вічна дитина, що живе в насАллен Делон та Омар Шариф вважали за честь грати персонажів, придуманих Еріком-Емануелем Шміттом, парадоксальним французом, що живе у Брюсселі. Відомий (перш за все, “Шербурзькими зонтиками”) Мішель Легран написав музику для його фільму “Oscar et la dame rose”. Серед численних престижних нагород Шмітта одна з най-най-най — німецька “Премія Квадрига” з формуліровкою "Мудрість сміху".
Віктор Ющенко, Михайло Горбачов, Пітер Гебріел… — список “квадриговців” можна продовжувати і продовжувати. Втім, спроба віддати у минулому році “Квадригу” Путіну закінчилася скандалом.
Але повернімося до Оскара і dame rose. Спочатку, до фільму, було однойменне оповідання у листах, бестселлер з шміттовської “релігійної квадриги” з 4 книг “Cycle de l'invisible” (“Цикл невидимого”), а потім – не менш успішна вистава. Вистава на основі оповідання про хворого на рак хлопчика, який пише листи до Бога, ось уже кілька років не сходить зі сцен найвідоміших театрів світу. Десь вона зветься “Оскар і леді у рожевому”, десь – “Оскар і рожева дама”, або навіть — “Оскар і рожева мама”. Саме ця загадкова Рожева – чи то медсестра у госпіталі (хосписі?), де лежить Оскар, чи то кур’єр з доставки піци – і підкидає вмираючому десятирічному хлопчику ідею поділитися своїми думками і надіями з Всевишнім. І бажаннями: “кожен день, віднині рівний 10 рокам – лише одне бажання”. Так маленький Оскар за ті кілька днів, що йому залишились, ніби проживає справжнє доросле життя: закохується, одружується, переживає кризу середнього віку і, врешті-решт, умирає…Художній керівник київського театру «Сузiр'я» Олексій Кужельний при виборі назви для свого спектаклю зупинився на короткому, але багатозначному “Оскар”. І не помилився: наприкінці літа цей “просто “Оскар”” виборов Гран-Прі на міжнародному театральному фестивалі “Молоко”, що проходив в Одеському культурному центрі на вулиці Стуса. А сам Оскар, тобто актор Юрій Радіонов, отримав на “Молоці” приз “За кращу чоловічу роль”. Нещодавно одесити знову мали нагоду побачити Юрія Радіонова у ролі Оскара та Валерію Чайковську у ролі Бабці Ружі, нашому, українському варіанті “рожевих окулярів” для “яйцеголового” (бо через хіміотерапію він втратив своє волосся) хлопчини. За доктора Дюссельдорфа і решту шпитальних персонажів – друзів і “любовей” Оскара – “грали” дитячі мультики на театральних кулісах.
Ще одна цікава режисерська знахідка – стерильно біле вбрання головного героя, що скидається на халат лікаря: отже, Оскар мусить померти, власне, як і усі ми, але цьому маленькому герою не бракує мужності (і наївності?) на те, щоб спробувати вилікувати цей хворий світ, хоча б трішечки. Звісно, з допомогою Бабці Ружі.
Пані Валерія, акторка Київського ТЮГу, і в житті схожа на оптимістично-винахідливу і мужньо-добру Ружу, “колишню кетчистку”. Родом з російськомовного Бердянська, вона закохалася в українську літературу завдяки…. грекині-вчительці з української, і пронесла цю любов через все життя – аж до Києва, де на вступних іспитах в театральний здивувала екзаменаторів чудовим виконанням української класики, про яку в столиці навіть не чули!
- Мій принцип – ніколи не скиглити, — каже вона щойно після одеської вистави “на біс”. – Якось на зустрічі колег-акторів, більшість з яких і справді мало задіяні на сцені, було тільки і чути, що скарги “От раніше я знімався, а зараз ані ролей ані…” і так далі і тому подібне. А я кажу: а ви читайте, та знайдіть щось цікаве, та принесіть до того ж Кужельного або іншого режисера. Дійте – і буде вам результат. І не тільки вам. Бачили б ви очі хворих діточок, коли ми в лікарні показували їм “Оскара”! Зі слізьми на очах я згадую і виставу перед мамами, які втратили свої дітей… ці зроблені маленькими зірочки з фольги, які вони нам з Юрою подарували…
Наша розмова у гримерці Одеського Культурного Центру триває.
- Пані Валеріє, а ви в звичайному житті звертаєтесь до Бога? Чого бажаєте? Допомагає?
- Знаєте, іноді просиш Його про те, що тобі здається найважливішим, а отримуєш щось інше, і згодом розумієш, що це “інше” якраз і є головним для тебе, а решта – то дрібниці. Бог дає те, що дійсно нам треба. Моя улюблена старенька вчителька-грекиня сказала мені: “Я все життя мріяла про Париж, але, певно, вже не встигну. Та вірю, що тобі пощастить з Парижем”. І дійсно – я, можна сказати, несподівано отримала цей подарунок долі: практично безкоштовно жила у центрі Парижу разом з двома своїми дітьми. І фотографією вчительки, яку поставила на готельному столику зразу, як приїхала.
- А випадково не зустрілися там, на Єлисейських полях, з Еріком-Емануелем Шміттом?
- Так він же нібито у Брюссель перебрався! — сміється “Бабця Ружа”.
Мудрість сміху: проміняти паризькі Єлисейські поля, названі на честь Елізіуму, античного раю, на брюссельський Маннекен Піс, пісяючого хлопчика…
Оскар помер – хай живе Оскар, вічна дитина! |
