Протягом життя людина постійно шукає відповіді на основні, первинні запитання про зміст існування, формує своє відношення до навколишнього світу, намагається досягти внутрішньої гармонії , знайти свої індивідуальні оцінки та критерії. Мої фотографії — це відповіді самому собі на власні запитання, у всякому випадку, — спроби дати такі відповіді, візуалізувати їх. В основному ці спроби — безрезультатні, рідко — вдалі, так — частинками, епізодами, уламками… Хоча сам процес пошуку змісту в океані абсурдності без сумніву вартий того, щоб не думати про недосяжність кінцевого результату.
Я не знаю, чому мені подобається та чи інша фотографія. Можна, звичайно, зводити це відчуття до взаємодії композиційних елементів, говорити про ритми, лінії, світло, колір, форми і т.д., але причина навряд чи в цьому… Як фізик за освітою, припускаю, що цей процес має нелінійну хвильову природу. Людина, як суперскладна нелінійна система, володіє певним набором так званих власних частот коливальних процесів, які відбуваються в її мозку. Через органи відчуттів, зокрема, очі, з навколишнього світу ми отримуємо зовнішні подразнюючі впливи, які теж мають свої частотні набори. І коли частота подразнення наближається до власної частоти, наступає явище резонансу – різкого збільшення амплітуди сумарного коливання. Нам ПОДОБАЄТЬСЯ те явище, яке продукує подразнення – музичний твір, фотографія, картина, запах, страва і т.д. Це як гітара, яка стоїть в кутку, раптом відізветься мелодійним звуком своєї струни в відповідь на зовнішню какофонію. Протягом життя ми розвиваємося, під впливом зовнішніх факторів, освіти, досвіду змінюються складові набору внутрішніх частот коливань, відповідно, змінюються і наші уподобання.
Фотографую багато, проявляю, сканую плівки, проглядаю контрольки. Хорошого (в моєму розумінні) мало, далеко не з кожної плівки подобається хоча би один кадр. Рідко буває – декілька. Вибрані відразу засідають в підсвідомості, здається, що вже десь і колись бачив і пережив зображене. З часом вони починають проситися назовні – щоб їх надрукували і комусь показали. Я борюся з цим натиском, іноді довго, роками, іноді здаюсь через декілька тижнів, але ніколи – відразу. Знімок, як і хороше вино, повинен вистоятися, це правда… І тільки тоді, коли той побачений колись кадр вже стоїть перед очима постійно, розумію – все, пора його випускати в світ. Надрукований, він починає жити своїм, вже незалежним від мене, життям.
Для мене фотографія – багатовимірна субстанція, крім візуальної, мені важливі і інші складові її — звукова, тактильна, і навіть нюхова. Подобається взяти в руки фото, роздивитися його під різними кутами, з різним світлом, відчути вагу паперу, шорсткість, почути легкий хруст при згинанні, відчути запах фіксажу чи фарби. Мені подобається саме матеріальність фотографії на відміну від мертвого віртуального накопичення пікселів на моніторі комп’ютера, яке безслідно щезає при зникненні напруги в мережі або при глюкові операційної системи.
В представленій глядачу експозиції – 55 робіт, виконаних вручну автором в техніках гумбіхроматного друку, цианотипії, літпринту, срібножелатинового друку. Більшість робіт існує в єдиному екземплярі, деякі надруковані обмеженим накладом.
Тарас Перун народився в 1962 р. в Чернівецькій області. Закінчив інженерно-технічний факультет Чернівецького держуніверситету. Працював інженером, майстром на заводі, муляром на будівництві, науковим співробітником кафедри кореляційної оптики університету, приватним підприємцем. Займається фотографією з 1978 року. Провів 6 персональних фотовиставок, був учасником більше 40 групових і колективних виставок в різних містах України, Польщі, Румунії, Австрії , Німеччини, Італії. Бере участь в вітчизняних та міжнародних виставках та конкурсах, має нагороди. Голова Чернівецької обласної організації Національної Спілки фотохудожників України, один з засновників фотоклубу «Позитив». Уподобання – жанрова фотографія, монохромний пейзаж, альтернативні техніки фотодруку.
