«Ресторан «Україна»
Потреба говорити про корупцію провокує потік свідомості, серію перформативних галюцинацій акторок, де на поверхню виходять дитячі спогади, особисті травми, ідіосинкразії, зізнання, відчуття професійної нереалізованості та безпорадності. Чи є ця неможливість говорити про корупцію — капітуляцією перед поставленим завданням? Чи означає вона прийняття обивательської позиції, з точки зору якої, корупція, звісно, заслуговує на засудження, але своя сорочка – до тіла ближче? Але якщо особисте – це політичне, більше того – це його причина і результат, то чи може бути цей потік особистого – жестом звільнення: від потреби завчати чиїсь слова, від прописаного сценарію, від сценариста, від авторитета, від боса, від Батька? Врешті, саме антиавторитарний мотив, так само, як і антиолігархічний чи патріотичний – часто стає одним із побічних ефектів антикорупційних рухів.
Однак тіло Батька вже давно лежить на столі. Що означає, що сценарію дійсно немає, і фінал – відкритий. А тому вивільнення особистого може стати як жестом прийняття відповідальності, так і захопити собою настільки, що ми й не зауважимо, як місце старого Батька непомітно обійме новий.
Драматург: Діма Левицький
Дослідження: Пьотр Армяновський
Акторки: Ніна Хижна, Оксана Черкашина
Художнє оформлення, звук: Євген Якшин
